У безоднях душі

"Die Verdorbenen" Міхаеля Кельмайєра - Танець зі злом

Є книги, які не просто читаються, а вдихаються. Їх не можна просто відкласти, вони оселяються у свідомості, як непроханий гість. Розбещені Міхаеля Кьольмайєра є одним із таких творів - похмурою вилазкою у світ, в якому мораль більше не є фіксованою системою координат, а чимось, що мерехтить у тумані, іноді видиме, іноді поглинається. Книжка, яка не вписується в механізми класичної літератури саспенсу, бо не дає ні чіткого напрямку, ні втішних відповідей, ні навіть явного винуватця.

Ласкаво просимо до Марбурга 1970-х років. Ні романтики, ні ностальгії, ні теплого світла на фасадах будинків академічної еліти. Місто Кельмайєра - не тло потрясінь, а сцена внутрішньої ентропії. Ті, хто тут живуть, не бунтують, а симулюють - спектакль, в якому ліві пози давно виродилися в ритуалізовані порожні формули. Між стосами книжок і теоретичних дебатів ховається не опір, а втома. І посеред усього цього - Йоганн. Провінціал з літературними амбіціями, що опинився в тіні великих ідей. Головний герой, який не є ним - спостерігач, антигерой, антрополог серед людей, які вже давно змарнували свою революцію. Між ним, загадковою Крістіаною та інстинктивним Томмі виникає токсична тріангуляція, неминучість катастрофи якої витає в повітрі від самого початку.

Мова Кельмайєра ріже холодно і чітко, майже препарує. Кожне речення - точний ніж, який врізається в психіку, аж поки не залишається лише сире мислення. "Вбий людину один раз у житті" - Йоганн висловлює цю думку недбало, майже як нотатку на полях семінарського буклету. Але ця банальність є справжньою зброєю роману: зло не ефектне, воно буденне, майже нудне саме по собі. Воно не матеріалізується у вигляді вибухової катастрофи, а підступно просочується в душі причетних, залишаючись там, як дрімаючий вірус, що розгортається не в певний момент, але неминуче.

У той час як "Жан-Батіст Гренуй" Патріка Зюскінда у фільмі Парфуми У той час як автор здійснює свої вбивства з холодним розрахунком і одержимою логікою, тут жахливе відбувається з непохитною випадковістю. Жодної великої трагедії, жодної драматичної реалізації - просто сюжет настільки простий і безглуздий, що саме через це стає тривожним. Кьольмайєр створює моральний експеримент, який відправляє його героїв у падіння крізь всесвіт, де причинність та етика більше не є фіксованими параметрами.

Залишається лише історія, яка відмовляється давати пояснення. Старий Йоганн озирається назад, реконструює, намагається зрозуміти - але відповіді вислизають від нього. І від нас. Тому що найбільший трюк Кьольмайєра - зіштовхнути нас із незручною можливістю: Можливо, немає ніяких глибинних причин для зла. Можливо, воно просто є. Непримітне. Банальніше, ніж нам хотілося б.

Розбещені це не кримінальний роман, не класична трагедія, не соціально-критичний трактат - це інтелектуальний скальпель, який розтинає плоть наших переконань. Кельмайєр змушує нас зазирнути у прірву, а потім ще трохи далі. І кожен, хто шукає просту відповідь, знайде лише себе.

Роман, який резонує - не тому, що вчить нас, а тому, що залишає нас із тривожним питанням: а що, як зло не є чимось винятковим? А просто ще одна, байдужа частина нашого світу?

І в цьому якраз і полягає суть роботи Кельмайєра. Тут немає розв'язки, немає катарсичного фіналу. Є лише нестримна, незручна думка, яка осідає в читачеві, як темне передчуття. Можливо, справжня трагедія полягає не в самому злі, а в нашій нездатності його зрозуміти.